«Війна наздогнала нас і на Кіровоградщині…»

В останні місяці протиповітряна оборона на Кіровоградщині працює майже щодня. Ворожі дрони, ракети… Не винятком стало й 11 січня. Вночі від падіння збитого ворожого дрона зафіксували пошкодження приватних будинків та електроопори у селі Цвітне Олександрівської громади. «Три житлових будинки та один нежитловий зазнали значних пошкоджень», – уточнила згодом староста села Яна Просяник.

Серед будинків, що найбільше постраждали, було і житло Вадима та Олени Червових. У Цвітному подружжя та троє їх дітей оселилися влітку 2022 року.  Родом вони з міста Лисичанськ, що на Луганщині.

З минулого…

Червові разом двадцять два роки. Олена торгувала на місцевому ринку, Вадим працював на будівництві у Харкові. У Лисичанську мали власний будинок. А якраз перед початком повномасштабного вторгнення росії в Україну купили й ще один, правда, документи на нього не встигли оформити.

«Думали, ось найстарший, Андрій, відслужить в армії, повернеться, буде де йому сімейне гніздо облаштовувати…», – пояснює Олена, додавши, що на строкову службу його призвали якраз за два місяці до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.

А вже у перший день російські окупанти обстріляли Лисичанськ, і в місті відразу оголосили евакуацію мирного населення. З залізничної станції почали курсувати евакуаційні потяги. Та Червові виїжджати не хотіли, вони були твердо впевнені, що ворожі обстріли ось-ось закінчаться і продовжиться мирне життя.

Та вибухи не вщухали… Подружжю з дітьми довелося перебратися у погреб, який був у їх дворі. Знесли туди дошки, з яких Вадим облаштував «спальні місця», подушки, ковдри… Та надовго там затримуватися не можна було.

«Не хотілося, щоб діти постійно дихали сирістю», – каже жінка.

І щодня хтось з сусідів чи друзів приносив невтішні новини – від артилерійських ударів чи авіаударів, ракет чи «градів»  у місті постраждали житлові будинки, магазини, дитячий майданчик, пивоварний завод, радіотелевізійна вежа, школа, загинули люди… Окупанти зброї на місто не шкодували і територія руйнувань все розширювалася.

«Коли вже пів міста було у згарищі, ми зрозуміли, що треба його залишати», – пригадує Олена.

Навіть не так, уточнює, Вадим пішов одержати гуманітарну допомогу, і якраз туди, у натовп цивільних людей, прилетів снаряд. Він, страшенно переляканий, прибіг додому і наказав терміново збиратися. 

Вони виїхали того ж дня, всього за тиждень-два до окупації росіянами їх рідного Лисичанська. Вивозили їх у броньованому мікроавтобусі. По-іншому не можна було – навколо все вибухало, рушилося, палало...

З собою родина Червових взяла  лише дві сумки, в одній – дитячий одяг, в іншій – крупи – гречку, рис, пшоно. Олені і зараз боляче від того, що у місті залишилася її мама, яка навідріз відмовилася залишати свій будинок. А у їх оселі так і залишилися фотографії – німі свідки колись щасливого життя.

«У Лисичанську зосталося все наше життя, яке ми складали по крупинці…», – зітхає жінка.

Їх та таких же людей, які також тікали від війни, прихистила церква у Покровську. Люди спали на лавках, на яких клали матраци. Харчувалися   безкоштовно у їдальні. Ще перед від’їздом їм, переселенцям, пообіцяли і з житлом допомогти, і з роботою.

«Але вже у Покровську нам сказали, що у церкві ми можемо перебувати лише три дні, далі – шукайте, де жити і де працювати, самі», – розповідає Олена.

Що робити далі, Червові просто не знали. Вадим зателефонував сестрі у Київ. Та й порадила їхати у село Цвітне, на Кіровоградщину, де її подруга тримала маленький будиночок під дачу.

Так вони опинилися у центрі України, де раніше ніколи не бували. Згодом ту дачку вони змінили на іншу хату, потім – на ще іншу. І в один з днів Вадим сказав, що це не діло ходити з хати в хату, треба щось, хоч мале, хоч старе, купувати.

І вони підшукали, вважає Олена, задешево стару хату.

«У ній було лише одне ліжко і шифоньєр. Решту, навіть продукти, одяг, - дали місцеві жителі, у більшості, сусіди, та староста Яна Просяник. Школа виділила парту. Дякуємо всім за допомогу і підтримку», – каже жінка.

Вона додає, що у перший рік сім’я в Олександрівці навіть отримувала гуманітарну допомогу. А зараз її переселенцям видають лише в обласному центрі. Туди ж шлях не близький і не дешевий. Олена наголошує, що вартість дороги у Кропивницький, якщо винайняти приватного перевізника, – півтори тисячі гривень.

«То за ці гроші я краще у селі і цукор, і олію, і вермішель, і ковбасу куплю», – резюмує жінка.

Дні нинішні…

Один з їх синів – шіснадцятирічний Богдан навчається на другому курсі відокремленого структурного підрозділу ПТУ №16 (місто Мала Виска) в Олександрівці. Вивчає механізаторську справу.

«Училище гуртожитка не має, а зняти йому квартиру у селищі – нам не по кишені. Викладачі, ввійшовши у наше положення, підшукали кімнату, то платня за неї нам підходить», – каже Олена.

У Цвітному юнак буває рідко. Знову ж – причина у грошах. Автобус у село не ходить, а щоб винайняти автомобіль, треба заплатити водієві п’ятсот-шістсот гривень. Жінка вважає, що за ці гроші Богдан хай краще похарчується. А ось продукти, зокрема, картоплю, яйця, з дому передає з чоловіком сину частенько.

Біля їх будинку є город більше двадцяти соток. Та садили минулого року лише половину. 

«Не подужали більше», – пояснює жінка. 

Тримають ще козу, качки, кури. Це також хороша підтримка.

Ще один син – Арсеній – третьокласник місцевої школи. Старанний, вчиться добре, його вчительки Людмила Миколаївна Кондрашенко та Людмила Андріївна Просяник хлопчика хвалять. Взагалі у третьому класі навчається всього два учні – Арсеній та Тарас Бойко. І товаришують вони не лише у стінах навчального закладу, а й поза ним. Обоє люблять футбол, тварин. Мабуть, це їх і поєднує, припускає Олена.

Шкільна парта чекає найменшого сина Червових наступного навчального  року. Ось якраз 21 січня йому виповнилося шість років. Зараз хлопчик ходить у дошкільний навчальний заклад. Між іншим, у ту жахливу ніч 11 січня від падіння збитого дрона трішки постраждала й ця будівля – вилетіло скло в одному з вікон.

У будинку Червових було все значно гірше – повністю постраждав дах, вилетіли майже всі вікна з рамами, «вижило» тільки одне вікно – там розбилася лише одна шибка. А ось веранда ремонту не підлягає. Її треба повністю зносити.

«Ми всі спали, просто дивом ніхто не постраждав. Війна наздогнала нас і тут…», – зітхає жінка.

Дах за рахунок Олександрівської селищної ради  того ж дня їм повністю замінили, вікна – затягли плівкою.  Та вже зараз стоять і нові вікна. 

«А веранду доведеться зводити нову», – бідкається Олена.

На будівництво грошей у них нині немає. Поки що з роботою лише Вадим. Він  – працівник з благоустрою у старостаті. Зарплата мінімальна, але і то якась копійка. Олена згодилася б на будь-яку роботу, але нічого у селі немає. Через те, що безробітна, не отримує й ніяких виплат як тимчасово переселена особа. Так вона пояснила. А чоловік, маючи офіційну роботу, та діти ці виплати отримують.

Влітку сім’ї трішки легше – і городина своя, і м’ясо, та й дрова використовувати не треба. Взимку, щоб отопити хату, треба чотири лафета. На нинішню зиму вони придбали один, придбати другий допомогла староста села. Ці дрова вже закінчуються, треба купувати ще два лафета, а грошей, на жаль, ще не зібрали.

Починати життя з чистого аркушу родині дійсно важко, каже Олена. Але особливо ні на що не скаржиться. Каже, що головне – всі живі.

Плани на майбутнє…

«Дуже хочемо побачити Андрія», – одне з найзаповітніших бажань сім’ї висловлює Олена. 

За більш, ніж три роки, лише вона зустрічалася з ним і то всього на тридцять хвилин. Було це у Києві. На жаль, у нього, військового, більше  часу не було. Каже, що син дуже подорослішав, змужнів і не за роками став серйозним.

«Та ми всі через війну змінилися…», – зазначає Олена.

***Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.