Ірина Домбровська: шлях від бальних танців – до важкої атлетики

Уродженка села Соснівка Олександрівської територіальної громади, що на Кіровоградщині,  Ірина Домбровська (Марфула), яка  нині представляє Київ і виступає у ваговій категорії  до 71 кілограма, у липні виборола першість на чемпіонаті України з важкої атлетики, який проходив у місті Луцьк.

Спортсменка успішно відпрацювала всі шість спроб. Її сума двоборства становила 192 кілограми: 86 кілограмів – ривок і 106 кілограмів – поштовх.

Маючи такий високий результат, вона пройшла відбір на участь у чемпіонаті Європи, який пройде у жовтні у Польщі.

Ірина розповідає, що за нинішній рік у липні – це вже третій чемпіонат України. Ще два були у березні та квітні.

«У березні та липні вдалося взяти перші місця, у квітні – лише четверте», – додає спортсменка.

До липневого виступу готувалася дуже ретельно, тому змогла обійти не менш тренованих суперниць. Йшла, між іншим, з однією з них кілограм у кілограм, а ось у поштовху таки виявилася сильнішою.

А талант до важкої атлетики у ній розгледів її батько. Микола Марфула сам все життя займається гирьовим спортом і багато років вчить цьому соснівських дітей. До речі, у 2019 році він в австралійському Мельбурні виграв для України срібну медаль чемпіонату світу з гирьового спорту, піднявши над головою 32-кілограмову гирю... 193 рази! Виступав він у Сан-Дієго (США), Туріні (Італія), Порто (Португалії), Бухарі (Узбекистан), Афінах (Греція),  Печі (Угорщина), Ліоні (Франція), Гамбурзі (Німеччина)… І звідусіль привозив нагороди. Медалі, кубки стоять на полицях у будинку Марфулів.

Ірина виросла у такій спортивній домашній атмосфері. До того ж, з трьох років батько брав її на свої тренування. А паралельно дівчинка займалася ще й спортивно-бальними танцями. Вони їй дуже подобалися, тому на репетиції в Олександрівку, куди її возив батько, їздила охоче. Їм вона присвятила сім років. А потім танці вона залишила, повністю захопившись гирьовим спортом.

«Спочатку гирі були для мене, маленької, не спортивним інвентарем, а іграшкою. Мені дуже подобалося у спортивному залі. Там було багато дітей і багато різних невідомих, але цікавих предметів. А коли я вже підросла, то вирішила сама змінити свої танці на гирьовий спорт. Напевно, це було у років дванадцять», – згадує Ірина.

 І хвалиться тодішніми спортивними успіхами – перші місця серед юніорів на чемпіонатах Європи, що проходили у Словенії та Угорщині, та чемпіонаті світу, який відбувся у Греції.

«Мені було тоді всього тринадцять…», – з посмішкою підкреслює атлетка.

Через рік-два вона перейшла у важку атлетику. Зазначає, що це також було поступово і плавно. Просто на одному з тренувань з гирею вона вирішила взяти у руки штангу. Батько уважно прослідкував за цим процесом, дав декілька порад і запропонував доньці спробувати виступити на чемпіонаті  області.

Тоді їй, новачці, вдалося зайняти третю сходинку. Більш того, її помітили обласні тренери і запропонували тренуватися у залі важкої атлетики.

Так вона у чотирнадцять-п’ятнадцять років опинилася у важкій атлетиці. Цей вид спорту, як власне і будь-який інший, вимагає дисципліни, наполегливості і старанності. Ці риси притаманні Ірині з дитинства. Тому до важкої атлетики вона була, можна сказати впевнено, готова.

У минулорічному березні Ірина виступала на чемпіонаті України, будучи на п’ятому місяці вагітності. Взагалі про її вагітність знали лише її чоловік, батьки і тренер.

«Тренер відразу зменшив мені навантаження на тренуваннях. Я намагалася слухати своє тіло і тримати все під контролем. На чемпіонаті України тренер поставив мені завдання лише підтвердити мій норматив майстра спорту України, а в ідеалі – зайняти якесь місце», – розповідає Ірина.

Та коли вона приїхала на змагання, побачила тренування суперниць, зрозуміла, що має шанс здобути перемогу. Так і сталося! У категорії до 81 кілограми (за вагітність набрала вагу) відмінно виконала всі спроби у ривку, а у поштовху вдало обійшла інших важколатлеток. Її ривок склав тоді 80 кілограмів і поштовх – 90 кілограмів. Їх сума – 170 кілограмів – і принесла їй золоту медаль. Плюс – підтвердила свій норматив майстра спорту.

У сім’ї Миколи та Марини Марфул, крім Ірини, ще є шіснадцятирічна Поліна, десятирічна Уляна і Аглая та Макар, яким по півтора року. Всі старші дівчатка, Ірина та Поліна, займалися спочатку гирьовим спортом, потім перейшли у важку атлетику, а ось Уляна – ні гирь, ні штанги не цурається. Зі слів Ірини, мама за них ніколи не хвилювалася, адже займалися вони й займаються зараз переважно під керівництвом батька.

«А батько своїм донькам поганого не бажає», – наголошує вона. 

Хоча, припускає, все ж за неї, вагітну, тоді, більше всього, мама бентежилася, та доньці й рідним це не показувала.

Ірина зараз – студентка четвертого курсу Національного університету фізичного виховання та спорту у Києві. У ці дні вона посилено готується до виступу на чемпіонаті Європи, тренуючись дев’ять разів на тиждень. Не менш тренувань і у її чоловіка, адже він також виступатиме на чемпіонаті Європи у Польщі. І Ірина, і Максим входять до Національної збірної України з важкої атлетики.

«Матвійка, якому рік, глядимо по черзі. Добре, що час тренувань не  збігається. Вибудували свій графік і нам вдається з цим справлятися», – зазначає спортсменка.

З її слів, стереотип, що важка атлетика та й інші силові види спорту – суто «чоловічий» вид спорту, вже давно зник. У неї багато подруг, які займаються важкою атлетикою, одружуються, народжують дітей і після пологів повертаються знову у важку атлетику.

«Слухайте свій організм, своє тіло, обирайте той вид спорту, який вам подобається, ставте перед собою мету і впевнено до неї йдіть», – радить вона тим дівчатам, які ще на роздоріжжі.

Мета Ірини – виступити на Олімпійських іграх. Цього я їй щиро бажаю.

Матеріал підготовлено у сприяння Волинського пресклубу.