Трактористка Клавдія Фицайло: «Сонечко на полі нам сходило, сонечко на полі нам і заходило"

Жительці села Несваткове Клавдії Іванівні Фицайло далеко за сімдесят. Так вона сама каже про свій нинішній вік. Має трьох дітей, чотирнадцять внуків і дев’ять правнуків. Найщасливішим періодом свого життя вважає час, коли працювала трактористкою. 

«Мабуть тому, що молодою тоді ще була, а у руках сил багато мала», – робить припущення, додаючи, що сильно любила свою роботу, тому і дня не пошкодувала, що обрала саме цю професію.

З міста – у село

Народилася Клавдія у селі Триліси. Багатим на дітей і щедрим на врожаї було воно ті часи. Вона – третя і найстарша дитина у родині простих колгоспників. Батьки, спізнавши тяжкої праці зранку і до пізнього вечора за копійки, мріяли, щоб доньки обрали свій шлях легшим, оселившись  у місті. Тому дуже зраділи, коли Клава у 1964 році, закінчивши десятирічку, як і більшість з її тридцятитрьох однокласників та однокласниць, поїхала у Горлівку, що на Донеччині.

«Працювала там у поштовому відділенні, відповідала за телефонний зв’язок. Робота легка. Відробила зміну – і додому», –згадує жінка. 

Так пройшли три роки. Але місто її не захопило, все частіше вона згадувала Триліси і мріяла туди повернутися. І не втрималася – написала заяву на звільнення і купила квиток на потяг.

«Коли я повернулася, мама розплакалася, а батько лише покрутив головою… Не стала я міською… Але жодним словом мені не дорікнули», – каже Клавдія Іванівна.

 Спершу влаштувалася на роботу в пекарні в Олександрівці. Там її доля звела з Миколою Бугаєм з села Вищі Верещаки. Побравшись, вони вирішили переїхати у його рідне село. Робота знайшлася обом: Микола сів на трактор, а Клава сапала буряки. Згодом вона перейшла на тракторну бригаду варити механізаторам їсти.

«Щодня слухаючи їх розмови, якось подумала, а невже я не зможу «осідлати» трактор?», – розповідає Клавдія Іванівна. І тут ніби хтось підслухав її думки – у колгоспі організовують курси трактористів.

Що хоче піти на ці курси, першому сказала чоловіку. «Йди, спробуй!» - підтримав він її. Хоча, здогадується Клавдія Іванівна, він не сильно вірив у її затію. 

«Робота тракториста дуже нелегка – це потім я зрозуміла. Ось і Коля думав, що після першого дня на тракторі у постійному гулі і пилу, я кину техніку і повернуся на колгоспну кухню», –згадує жінка.

А вже наступного дня вона підійшла до керуючого відділком Миколи Олексійовича Зубка і розповіла йому про свої наміри. Він пообіцяв поговорити про це з головою колгоспу Миколою Наркізовичем Віговським. А на ранок зайшов на кухню і сказав, щоб Клавдія йшла додому, переодягалася, брала ручку і зошит і прямувала у клуб, де розпочинаються курси трактористів.

Так почалася нова сторінка її трудового життя.

І перекинувся трактор…

Курси трактористів тривали чотири місяці. Навчалося вісімнадцять осіб, із яких третина – жінки: чотири, серед яких і Клавдія, з Вищих Верещак, дві – з сусіднього села Любомирка.

«Вчилося мені легко, бо я хотіла досконало все знати і вміти», – каже Клавдія Іванівна. 

Виявляється, ще після закінчення десятирічки до її батьків приходили представники з райкому комсомолу і просили відпустити доньку навчатися у Кіровоградський технікум механізації, але батьки не погодилися. А тут вона – доросла, самостійна – сама прийняла рішення. До того ж, вона дуже хотіла довести батькам, що у тракторній справі таки стане професіоналкою.

Але, вивчення теорії у кімнаті – то одне, а штурвал трактора у широкому полі  – зовсім інше. Клавдія Іванівна дуже вдячна своєму безпосередньому наставнику Василю Максимовичу Перевертню. Він був її напарником. Їм дали новенький трактор ЮМЗ-6, а до нього новенькі сівалку зернову, сівалку бурякову, культиватор.

«Сонечко на полі нам сходило, сонечко на полі нам і заходило!» – каже колишня трактористка. 

Хоча, додає, доводилося у жнива працювати й до першої чи другої ночі.

«Комбайни СК-5 або СК-4 роси не бояться, тому могли збирати пшеницю й за північ. Хлібороби ж старалися використати кожну хвилину у погожу днину», – розповідає.

Перші три роки роботи молодій трактористці було дуже важко. Згадує, що з трактором якось і у провалля перевернулася, і на льоду буксувала не раз, і у багнюці «сиділа». «Але не опускала руки і не плакала, швидко шукала рішення, як вийти з ситуації», – каже Клавдія Фицайло.

Не особливо допікали її й насмішки від колег-чоловіків, мовляв, хіба жінці місце у тракторі, їй лише – біля плити. Та чулися ці «коментарі» все рідше і рідше, бо Клавдія з кожним днем ставала все вправнішою.

Вона була кмітлива і швидка. Часто їй довіряли підміняти колег на інших тракторах. Тому на полі трактористці довелося випробувати всі трактори – і колісні, і гусеничні, крім вже згаданого ЮМЗ-6, ще й МТЗ-80, МТЗ-50, Т-40, Т-25, Т-16… Із сумом каже, що не їздила лише на Т-70, який у народі чомусь іменували «молдованином», та на Т-150.

Ремонтувати свій трактор ніколи нікому не довіряла. 

«Якщо сама ремонтувати не будеш, то й їздити на ньому не будеш, бо ти лагодиш для себе», – робить висновок Клавдія Іванівна.

Так, слюсарі з трактористкою були поряд, підказували, радили, допомагали, але в основному закручувала деталі, кріпила, чіпляла обладнання вона лише своїми руками.

У перші роки роботи, згадує Клавдія Іванівна, спецодяг отримувала однаковий з чоловіками. А згодом їй дозволили їздити в райпобуткомбінат в Олександрівку і вже там безпосередньо під її статуру замовляти у швачок штани і куртку. Це було, коли вона працювала у колгоспі у Вищих Верещаках. У Гайовому, куди її сім’я переїхала згодом, у радгоспі доводилося одяг для роботи купувати самостійно. 

А без нього аж ніяк, бо трактористка не лише кермує у кабіні, їй треба і на трактор вилізти, іноді, під час поломки, і під трактор. До того ж, потрібно, щоб одягу було багато. Бо, наприклад, повертається вона за північ додому після скиртування соломи, штани і куртка у поті, пилу і гостюках. Наступного дня його вже не одягнеш, треба чистий. І так щодня. А у жнива вихідних немає. Коли ще буде час це все випрати?!

А ще вона дуже любила співати. Згадує, що весь день могла проїздити у кабіні з піснями. У Вищих Верещаках у неї була навіть улюблена місцина, яку чомусь сельчани називали Братерською балкою. То, якщо там доводилося працювати, зупиняла трактор, і ставала співати. І тоді розносилася над балкою українська народна пісня. Ці пісні, між іншим, живуть з нею й тепер. Вона - активна учасниця художньої самодіяльності у своєму Несватковому.

А з випускниць тих курсів трактористками до пенсії доробили лише дві - Клавдія Іванівна та Катерина Семенівна Гнойова, решта – чотири – пропрацювали рік-два та й залишили техніку. Хоча, згадує, у той час наче б то по одній трактористці було у Цвітному, Красносіллі та Івангороді.

Механізаторська династія

«Коли працювала трактористкою, мріяла, що хтось із дітей завжди вранці поряд зі мною буде йти на роботу і також на трактор», – каже Клавдія Іванівна. 

Доньки обрали інші професії, а син пішов материною і батьковою стежиною. І так у Гайовому вони – мати Клавдія і син Сергій – прямували ні світ, ні зоря у господарство до своєї техніки.

Не полишив син тракторної справи і коли переїхав у сусідню Красносілку.

Трактористом працював і один з внуків Клавдії Іванівни – Олександр. Спершу у фермерському господарстві в Олександрівці, потім – у сільгосппідприємстві в Івангороді. Згодом поїхав на заробітки до Польщі. Вивчився на газозварювальника… Та у перші дні повномасштабної війни повернувся в Україну і став на захист Вітчизни. 

«Був піхотинцем. Пройшов навчання і тепер механік-водій військового комплексу», – з гордістю каже Клавдія Іванівна.

Та, перевівши подих, додає, що другий внук, який також воював, на жаль, на фронті зник без вісти.

«Багато плачу, багато молюся за них, вірю, що повернуться додому. І тільки теплі спомини про минуле життя трішки гріють душу», – з сльозами на очах зазначає вона.

Матеріал підготовлено за сприяння Волинського прес-клубу.