Сапер з позивним «Локі»: «Наше покоління повинне поставити крапку у цій війні!»

Володимир, колишній військовий сапер, офіцер інженерно-саперного підрозділу, мав позивний «Локі».

«Це від скандинавського бога бешкетування, жартів та обману, він описується як «винахідник обману», – пояснив з посмішкою.

Чи дійсно він – винахідник обману,  уточнила.

«Сапери, щоб обманути противника, якраз і повинні бути винахідниками обману та людьми дуже хитрими», – наголошує він.

І розповідає, що його друг мав позивний «Тор» (у скандинавській міфології був богом родючості, грому та бурі). То вони завжди жартували, що рідну землю захищають два боги. Тор позаторік, виконуючи бойове завдання, загинув, а Локі торік отримав тяжке поранення і залишився без ніг.

Ця наша розмова завдяки засобам Інтернету відбулася ще минулої осені. Тоді майор Володимир Собовенко був якраз на позиціях на Херсонщині, де базується його військовий підрозділ.

«Приїхав на декілька днів передати справи, здати посаду», – зазначив.

У кінці серпня минулого року військово-лікарська комісія визнала його не придатним до військової служби. І він сильно шкодував, що довелося попрощатися з своїми побратимами…

Закінчивши у 2006 році в Олександрівці середню школу, Володимир став курсантом Кам’янець-Подільського  військово-інженерного інституту, спеціального факультету, який готував спеціалістів для Міністерства надзвичайних ситуацій України. Після чотирирічного навчання направлення  отримав на службу в Олександрію, якраз в один з підрозділів цього ж міністерства. Його безпосередніми обов’язками були як пошук та ідентифікація вибухо-небезпечних предметів, так і рятувальні роботи.

 З початком військових дій на Сході України у 2014 році прийняв рішення перевестися у Національну гвардію України і поїхати у зону бойових дій. 

«Зрозумів, що там моя робота принесе більше користі», – пояснив Володимир. 

Та через бюрократичні перепони йому вдалося це зробити лише через рік. І подальші п’ять років його безпосереднім місцем служби був окремий загін спеціального призначення.

У 2020 році у Володимира закінчився контракт і він вирішив, з його слів, змінити обстановку і звільнився. Він не приховував, що доводилося займатися різною роботою, навіть таксувати, щоб приносити у сім’ю гроші.

А у перші дні повномасштабного вторгнення в Україну долучився до 39-го окремого стрілецького батальйону, що формувався якраз на Кіровоградщині. Ці військові брали участь у звільненні від окупантів правобережної Херсонщини. А його безпосередній підрозділ задіяний на розмінуванні цієї території і зараз.

«Росіяни, відступаючи, ретельно мінують все навкруги. Крім цього, під другою-третьою міною є ще міна-сюрприз. Вони – «винахідливі» і закладають міни навіть в дитячі іграшки, словом, до всього, чого можна якось торкнутися. Та не лише міни, а все, що можна було вигадати у плані вибухів за весь період існування радянського союзу. Якщо окупантам не вистачає штатних засобів мінування, то вони досить уміло вигадують комбінації», – поділився військовий.

Тому українським саперам доводиться проходити міліметр за міліметром, щоб виявити їх «відступні подарунки». Володимир припускає, що, мабуть, такою була тактика керівництва російською армією – спочатку кинути у бій тих, кого не шкода. Напевно для того, щоб нас трішки розброїти. До того ж, більш всього, зробили окупанти це «на авось», а раптом українці злякаються і відразу здадуться. Та їм це не пройшло! Тепер підрозділи окупантів більш підготовлені та мають кращу логістику, впевнений військовий.

П’ятого березня минулого року під час виконання бойового завдання автомобіль, в якому їхав Володимир та троє його побратимів, наїхав на протитанкову міну. Від вибуху побратими постраждали мінімально, а ось Володимир отримав тяжке поранення.

На сусідньому полі якраз працювала інша група саперів іншого батальйону. У їх складі була бригада медиків. Вони, як потім вояку розповіли побратими, почувши вибух, відразу прибули туди. За ці хвилини товариші встигли витягти пораненого, який втратив свідомість, з палаючого «УАЗу». Медики доставили Володимира у лікарню Берислава. А всі двадцять п’ять кілометрів дороги надавали  бійцю першу медичну допомогу – закріпили джгути, вкололи обезболююче…

Військовий згадував, що до тями прийшов вже після першої операції. Дивитися міг лише одним оком, бо інше було обпечене і на ньому була пов’язка. Ноги, здавалося, були затиснуті у лещата. Лікарі заспокоїли, мовляв, є надія, що ходити своїми будеш.

Далі було лікування у Херсоні, Миколаєві та Одесі. В Одеській клінічній лікарні, у відділенні травматології, спочатку також заспокоїли – ноги вдасться зберегти. Але ця надія розвіялася після операції. Лікар, довго роз’яснюючи медичними термінами, виніс вердикт – у кінцівках, на жаль, нічого живого вже не залишилося, потрібна ампутація.

«Ти так швидше відновишся!» – був його аргумент. 

І Володимир дав дозвіл на ампутацію.

Далі його чекали два тяжкі тижня. Жив на знеболюючих. Але, дійсно, після ампутації кінцівок його організм швидко почав набирати сил.

 А ще у Миколаєві, після першої операції, коли прийшов до тями у реанімаційному відділенні, побачив, що біля нього немає його телефону. Виявляється, телефон, з яким він був нерозлучним, забрали побратими, коли привозили. Вже три дні він не виходив з дружиною і батьками на зв’язок, і промайнула перша думка: «А як повідомити рідних, що я у лікарні?». Згадав номер телефону дружини і попросив у медсестри телефон подзвонити. Тоді і повідомив їй, що підірвався і має проблеми з ногами. Аня приїхала разом з його мамою в Одесу у день, коли проходила операція з ампутації.

І перші два важкі тижні, а потім ще три місяці вони були разом.  У лікарні навіть дозволили, щоб чоловік з дружиною перебували в одній палаті, добре, що сусіднє ліжко у двомісній палаті було на той час вільним. Володимир знає, що його рідні, особливо, батько, дуже тяжко перенесли звістку про синове поранення, ампутацію, але дуже вдячний їм, що свого болю і хвилювання намагалися не показувати і постійно підтримували, як роблять це й зараз.

А коли тяжкий період минув і рани почали загоюватися, мова зайшла про протези. За порадами інших побратимів, які опинилися у подібній ситуації, Володимир довірився Центру протезування «Без обмежень» в Одесі. Вже на другий місяць одягнув тренувальні протези, потім звичайні - ті, у яких зараз намагається ходити. Другий місяць, за словами медичних працівників, якраз оптимальний строк. А довірився він Центру, бо, вважає,  на місці, в Україні, є можливість одержати гарантійне  обслуговування.

 «Протези – як автомобіль і коштують стільки ж, і обслуговування потребують постійного», – зазначає Володимир. 

Згідно Державної програми протезування у нашій країні протезування для військовослужбовців, які втратили кінцівки, безкоштовне.

«Мої протези четвертої групи мобільності. Я спокійно можу їздити в них на велосипеді», – повідомив військовий.

Крім них він одержав ще купальні протези, тобто ті, у яких можна перебувати в душі.

Володя згадував, коли в Одесі вперше вийшов з дружиною в місто. Навмисно одягнув темні окуляри, щоб слідкувати за поглядами перехожих. Приємно було чути «Дякую!», адресовані йому, або бачити руку на серці, своєрідний знак вдячності також для нього. Володя з вдячністю згадує одеських таксистів, які таких людей, як він, на протезах, підвозять безкоштовно.

«Дійсно, в більшості одеситів багато позитивних емоцій, правда є й такі, які відводять погляд, можливо, їм соромно, не знаю…», – сказав він і додав, що суспільству потрібно готуватися, що у країні через війну, на жаль, збільшиться кількість наших захисників з вадами. Тому треба спокійно на це реагувати.

 Володимир впевнений, що кожен військовий, звичайно, планує життя після війни, не залежно від того отримав він якесь поранення чи ні.

«На протезах багато не зробиш, але й на одну пенсію не розраховую. Буду шукати заняття. Займатися безпосереднім розмінуванням вже не зможу, але маю бажання і головне – маю досвід навчати спеціалістів розмінуванню. Адже до цього, на війні, також готував подібних спеціалістів і вони, горджуся, вже тепер працюють автономно і успішно. Роботи вистачить всім, бо замінована територія досить велика – поля, водойми, дороги, будинки…», – сказав він.

Володимир розповів, що всі ці дні вдома з радістю проводить час з сім’єю.

«Нашій доньці чотири роки, а я був лише на одному її дні народженні», – сказав з сумом.

Середній – Марк – торік пішов у перший клас. Володимир, перебуваючи останні пів року у лікарнях та госпіталі на лікуванні та реабілітації, далеко від Олександрії, мріяв провести його Першого вересня у школу. Тому дуже зрадів, коли його виписали з госпіталю 28 серпня. Виписку отримав о 16-й годині, а о 20-й вже сидів у потязі «Одеса-Дніпро», який віз його додому. Тому на святі у школі він був разом з сім’єю.

Чоловік твердо вірить, що ця війна повинна закінчитися на його поколінні, щоб вже їх діти її не продовжували. У Володимира троє дітей, з яких найстаршому сину – дванадцять, і чоловік не хоче, щоб ще п’ять- десять-п’ятнадцять років  тривала війна і цим сьогоднішнім хлопчикам довелося брати у руки зброю для захисту рідної землі.

«Тому зараз потрібно мобілізуватися всім, хто готовий йти у бій з ворогом. Якщо хтось вносить свою частку у нашу перемогу іншим шляхом, приміром, матеріально, будь ласка. Але ми всі повинні бути націлені на одне – якнайшвидше перемогти і поставити крапку у війні! – твердо впевнений тридцятичотирирічний Володимир Собовенко.

Він мріє про остеоріграцію – це новий і досить сучасний вид протезування, який забезпечує цілодобову мобільність. Такі операції проводяться виключно за кордоном. Попередня сума – 3200000 гривень плюс реабілітація. У його сім’ї, на жаль, таких грошей немає.  На сьогодні зібрана лише десята частина від необхідної. Тому він звертається до всіх небайдужих з проханням допомогти йому. Номери карток Приват банку 5168 7450 2636 9279, Монобанку - 5375 4112 0601 3661.